Сьогодні Ігорю Білозіру виповнилося б 62.
Автор Наталя Тітик   
П'ятниця, 24 березня 2017 10:16

Шкода, що ніби все у нас є: прапор, символіка, герб... Ніби все зробили: є Україна, окрема держава, але не бачимо її жодного поступу вперед. Бракує нам, щоб люди були на своїх місцях. Склалося враження, що кожний став самостійним і кожен сам на себе працює. То як можна тоді побудувати Україну?  Ігор Білозір (липень 1992 року).

Ігор Білозір народився 24 березня 1955 року в районному містечку Радехів на Львівщині. Був четвертою дитиною в сім’ї. У старших класах вже намагався писати музику, мав шкільний ансамбль, грав на весіллях. Спочатку вступив на хормейстерське відділення Львівського музпедучилища, а згодом і закінчив ще й диригентське Львівської консерваторії. Був художнім керівником і солістом ВІА «Ватра».  Білозір навчався в того ж викладача, що і Володимир Івасюк – Лєшека Мазепи, людини справедливої, чесної, професіонала музики. Хоч Ігор не дружив з Володею, але часто згадував ті моменти, коли вони сиділи на лекціях поруч.

Ігор завжди був і залишався українцем, по духу і по крові. В його репертуарі не було жодної (!) неукраїнської пісні. Його по-звірячому побили 8 травня 2000-го. В самісінькому центрі галицької столиці. Під будівлею обласної прокуратури. Про це свідчить і табличка на місці трагедії, на котрій зазначено, що вбили видатного українського композитора «російські шовіністи». Унаслідок завданих травм 28 травня 2000 року артист помер у лікарні.
Непоправні втрати зазнала українська культура, яка через злочинців утратила визначного композитора, багатогранно обдаровану людину, патріота, яскравого носія національної ідеї, усім серцем відданого Україні, творця музики, яка полонила світ, лицаря української пісні. Разом із Володимиром Івасюком він був основоположником новітньої української естрадної пісні, яка виховала цілі покоління сучасників.
«Українська естрада поступилася перед експансією російськомовного примітиву. Нібито й немає законних підстав, щоб забороняти звучання російських пісень. На кого ж нам нарікати, якщо ми самі це купуємо і слухаємо? Найприкріше, що на такому сурогаті виховується майбутнє покоління, яке вже орієнтоване на суто розважальну культуру. Лірична пісня – то вже для них щось заскладне, переобтяжене. Тому так і трапляється, що той, хто наважується стати в обороні рідної пісні, наражається на смертельну небезпеку», – зауважив Богдан Стельмах (2000  рік)
 
 
 
 
 
 

 

 

 

 

 

 


Share

Останнє оновлення ( П'ятниця, 24 березня 2017 13:48 )
 

Онлайн реєстрація

Банер